Валерій Шевчук «Дім на горі»

Валерій Шевчук «Дім на горі»

Шановні друзі! Ви завітали на блог майбутнього вчителя української мови студентки Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

На обрії сучасної української літератури є дуже філософська, загадкова й ніби вросла своїм корінням у рідну землю, рідну історію постать – Валерій Шевчук. Валерій Шевчук не лише письменник-новатор, він серйозний дослідник своєї нації, свого коріння в усіх його культурологічних вимірах.

Те, що ім’я Валерія Шевчука щораз частіше згадується в оглядах української прози, що його книжки не припадають пилом на полицях книжкових магазинів і бібліотек, свідчення таланту письменника й актуальності порушуваних ним життєвих проблем, уміння доторкнутись до якихось найвразливіших струн в душі сучасника.

Автор багато експерементує, а літературні експерименти можуть викликати критику у читачів, кожен прорахунок у такому експерименті викликає зауваження, суд. Але в такому разі треба, на мою думку, звертати увагу не лише на невдачі, а й на нові здобутки, художні відкриття.

Я вважаю, що самим експерементальним із творів Валерія Шевчука є “Дім на горі”. Сам автор визначив жанр твору як “роман-баладу”.

Композиція має кілька сюжетних центрів, від яких автор вільно повертається в минуле, у сни, спогади, що стають притчами. Варта окремого розгляду художня мова, багата художніми засобами, емоційно піднесена, як і личить баладі.

Всі герої роману живуть ніби у двох вимірах – у дійсному світі і уявному, вигаданому. Ці світи сходяться, співіснують, але від того не змінюється нічого в долі героїв.

На перший погляд може здатися, що автор вводить нас у світ ірреального, містичного. Взяти хоч би сірого птаха в лакованих черевиках, що з’являвся у Галининих снах. Вслід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, який шелестів, як крила, а очі горіли, як у пугача. Але після цих снів-фантазувань у Галини з’явився син. І розповідь із фантастичної перетворилась на сувору життєву прозу.

Майже всі герої роману-балади наділені поетичним та в той самий час філософським сприйняттям навколишнього світу і насамперед природи. Захоплено виписує автор пейзажі, які бачить старий Іван, які він спостерігає сам, які бачить і відчуває Володимир. Вони всі рухливі, живі, озвучені. Може, це незбагненний дар саме так бачити й сприймати природу йде від “Сонячних кларнетів” Тичини, а може, ще від “Лісової пісні” Лесі Українки?

В. Шевчук не торкається в романі питання спадкоємності поколінь. Кожне нове покоління по-своєму сприймає світ, набуває свій життєвий досвід, і в цьому є своя правда, своя закономірність, свій закон вічності.

Символіка повісті тісно пов’язана з бароковими мотивами, які пронизують твір, цементуючи його в гармонійну цілісність.

Мотив самотності цікавить письменника постійно. Всі герої твору переживають самотність, кожен, правда, по-своєму, але в житті всіх вона відіграє важливу роль. Самотність може бути для одних прокляттям, а для інших – благом.

Bалерій Шевчук, мабуть, найплідніший письменник донедавна ще «середнього», а тепер уже старшого покоління, прозаїк, який стійко й послідовно не потрапляв у соцреалістичну манеру, у своїх численних романах, повістях та оповіданнях постійно наголошував і розробляв питання потойбічного, ірраціонального, демонічного. В репресивні 1970-ті й ранні 80-ті він часто писав до шухляди, щоб потім, кращої пори, друкуватися широким потоком, на втіху публіці. З-поміж низки більших Шевчукових творів «Дім на горі», за який автор отримав антоновичівську премію, програмово порушує тему відьомства в комплексі тематичних і жанрових стратегій та окреслює жанр химерної прози, цей український варіант магічного реалізму, а заразом його іманентний зв’язок із позараціональним, метафізичним... і демонічним. Проте — саме в дусі химерної прози — це є своєрідний народний демонізм, тобто демонізм якийсь мовби приручений, свійський..